Ільїна Г.В., молодший науковий співробітник
Інституту обдарованої дитини АПН України

Ідентичність як умова інноваційної діяльності

Проблема інновацій, котра охоплює широке коло галузей – технологію та економічний розвиток, соціальні системи та формування політики, - тісно пов’язана зі статусом сучасної науки та освіти. Запровадження нового та корисного, чи то будуть суспільно або політично корисні зміни, чи нові технології або методи, обов’язково пов’язані з ідеєю людини-творця. Постає незмінна тріада: наука-інновація-особистість. Чим обумовлений взаємозв’язок між ними? Зрозуміло, що інновації ґрунтуються на винаходах, відкриттях, замінюючи старий погляд на речі новим, призводячи, таким чином, до розвитку суспільства і прогресу в цілому. Проте інновація здобуває статусу суспільного рушія тоді, коли сама наука стає „ідеологією” (Ю.Габермас). Коли навіть політика „онауковлена”, інновація стає стратегією: „інновація як практика — це мистецтво стратегії розвитку, творча діяльність, запровадження нового, що заперечує старе”[1]. Зміна ставлення до науки та її орієнтація на інновацію змінює статус особистості, ставить в центр вимогу проголошення її особистої ідентичності та визнання, а також кореляцію суспільних трансформацій з новими цінностями, котрі народжують нову людину.

Сучасне суспільство пережило глобальну переоцінку цінностей, в результаті якої наука здобула новий статус, котрий в першу чергу висуває вимогу практичного втілення, що з іншого боку можна описати і як „онауковлення техніки” (Ю.Габермас). Адже сьогодні найімовірніше „економічний чи адаптивний розвиток можна і потрібно вважати пасивною формою суспільно-технічного прогресу, його помірним, полегшеним варіантом, доступним широким масам суспільства. Авангардом або найбільш активною формою суспільно-технічного прогресу, як процесу розгортання здібностей, треба вважати функціонування „інноваційних двигунів”, інноваційного підприємництва”[2]. Суспільним ефектом таких „інноваційних двигунів” буде наростаюча продуктивність і конкурентноздатність, а також поява все нових суспільних цінностей, зростання добробуту, із постійним розвитком, але у вируючому суспільстві. Фактично контамінація науки та техніки призвела до вливання інновації в систему цінностей.

Звісно, капіталістична вимога підвищення продуктивності праці за рахунок технічних вдосконалень не нова. Проте якщо раніше інноваційна діяльність залежала від спонтанних винаходів, то будь-яка сучасна наука цілеспрямовано направлена на інноваційність, котра сама по собі стає інституціоналізованим явищем. Це пояснюється тим, що „з появою пов’язаних з промисловістю досліджень широкого масштабу наука, техніка та їх застосування утворили єдину систему”[3]. Така система впливає на всі інші напрямки діяльності людини, а сама наука переймає роль „ідеології” (Ю.Габермас).

Креативність, особлива налаштованість наукового пізнання на новизну призводить до того, що нарощування нового знання стає значимою вимогою. Відповідно ідеєздатність, творчість здобувають нового значення. Просвітницького ідеалу раціональності стає недостатньо, хоча сам по собі інноваційний характер продукту наукового пізнання є виразом складної і суперечливої природи мисленнєвої діяльності людини.

Втім постає питання, чи не є ідеєздатність та вимога саморозвитку задля інноваційної діяльності лише зворотнім боком пошуку економічної вигоди, прагненням до забезпечення і підтримки існування чи збільшення власності та влади?

Мотивацією таких інноваційних ініціатив найчастіше служить вдала ідея і вольовий порив, відчуття виклику і внутрішня зібраність, що супроводжує це відчуття, прагнення виявити свої здібності, показати себе, довести власну унікальність.

Саме такий вольовий порив змушує у питанні про інновацію акцентувати увагу на особистості, котра є творцем інновації і водночас перебуває під впливом суспільства, котре проголошує інновацію як цінність. Завдяки своїй стратегічній спрямованості індивід прагне нарощувати силу свого інтелекту та індивідуальний потенціал ідеєздатності. Цей процес саморозвитку має, як відомо, психологічні, а не економічні корені. Крок уперед, зроблений індивідом, може бути повторений іншими, технологія, ним запущена, може бути перейнята шляхом адаптації, тобто інновація перетворюється в суспільний ефект при належній дифузії технології, в міру поширення ідеї. Відповідно, ідеал людини як творця нового виникає з прагнення людини проголосити власне „Я”, пережити таким чином свою неповторність.

Сама ж неповторність та ідентичність у суспільстві ризику перебувають під постійною загрозою. „Цілісність – це почуття, яке не часто переживається людьми, його навпаки уникають, - стверджує З.Бауман. - Сучасна людина характеризується фрагментарністю та епізодичністю різноманітних сфер активності, незв’язністю і непослідовністю поведінки, неусталеністю зв’язків та інтересів, а також відсутністю глибокого вкорінення”[4]. Справді, йдеться про ідентичності, яким характерні постійна змінюваність лояльності, відмова приймати на себе обов’язки і відповідальність, надмірна зацікавленість собою, власним задоволенням, відсутність далекосяжних життєвих планів, зведення усталених норм до принципів гри, з якої можна будь-коли вийти без жодних втрат. Відповідно, чим менш детально визначена ідентичність, тим краще для її володаря. „Коли я досягаю мети, я гублю свободу, „Я” припиняє бути собою, щойно стає кимось”[5].

Відповідно, людині доводиться формувати власну ідентичність в суспільстві ризику, постійних динамічних змін та індивідуалізму. Тому критерій „ідеєздатності” орієнтований не просто на людину добре освічену чи знаючу, а на людину-творця, на її здатність до креативного мислення. Відповідно, відмова від „абстрактного індивіда” на користь креативної особистості відбулася за умови зміни парадигм мислення.

Проблема інновації в інформаційному суспільстві порушує питання соціокультурного оточення інноваційних процесів, глобалізації та стандартизації. Наростаюча сила інтелекту і прояв цієї сили у формі інноваційного розвитку змушує поставити запитання: що ж розуміти під розвитком суспільства? Чи можна його розглядати як процес розгортання здібностей? Це питання актуальне в контексті загальноприйнятого протиставлення Постмодерну ідеалам Просвітництва, котре розглядало світопорядок як втілення ідей, що ґрунтуються на „гегемонії розуму” (Ч.Тейлор). Результатом раціоналізму Просвітництва став також сучасний „абстрактний індивід”: „Абстракція, інструмент Просвітництва, відноситься до своїх інструментів як фатум, поняття якого нею викорінюється: способом ліквідації. В умовах нівелюючого володарювання абстрактного, що робить все в природі повторюваним, та індустрії, для якої воно його обробляє, самі звільнені врешті-решт стають тим „натовпом”, котрий Гегель охарактеризував як результат Просвітництва”[6]. Тому акцент на інновації, що неодмінно призводить до вищезазначеного питання „розгортання здібностей” фактично показує, що сучасне суспільство є готовим так би мовити „розчаклувати” індивіда, „зняти” з нього його абстрактність. Адже вимога інноваційного мислення пов’язана з вимогою ідеєздатності людини.

Логічно стверджувати, що чим складніша й різноманітніша діяльність індивіда, тим більш диференційованим стає його самосвідомість, тим складніше підтримка внутрішньої узгодженості і стабільності „Я”. Захищати образ „Я” доводиться постійно. Саме тому концепт ідентичності, який вперше запропонував в 40-х рр. ХХ ст Е.Еріксон, надзвичайно швидко почав розроблятися вченими різних напрямків. Розмисли над зазначеною проблематикою стали атрибутом всіх наук про людину, а сам термін увійшов у повсякденний вжиток. Цей феномен викликаний рядом причин. Головною з них стала глобалізація людської життєдіяльності, усвідомлення власної включеності в глобальні проблеми, зміни в програмі самореалізації, досягнення повної незалежності.

Питання ідентичності – це питання людського буття, конфліктного по своїй суті, адже постійно доводиться долати розкол між собою і зовнішнім світом. Кожна епоха створює свої світоглядні парадигми, які формують нову людину. І щоразу по-новому постає завдання створення ідеалів, що відповідали б вимогам сучасності. Етично відповідальна особистість Модерну перестає бути актуальною, а разом з нею губить сенс людина як самоцінність. Тепер кожен є тим, чим його сприймає суспільство. Власне цілісне „Я” – не мета, а лише кінцевий пункт проекту самореалізації, яка означає самореалізацію в суспільстві.

[1] Санто Б. Інноваційний саморозвиток. [Електронний ресурс]. - http://iee.org.ua/ua/pub/p24.

[2] Там само.

[3] Хабермас Ю. Техника и наука как „идеология”. - М.: Праксис, 2007.  – С.87.

[4] Бауман З. Индивидуализированное общество. [Электронный ресурс]. - http://vtk.interro.ru/book/12/155/4.htm

[5] Там само.

[6] Хоркхаймер М., Адорно Т.В.  Диалектика Просвещения. Философские фрагменты. – М.-СПб.: „Медиум”, „Ювента”, 1997. – С.27.