Олійник В.В.

доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України,

ректор Університету менеджменту освіти АПН України

ОСВІТА ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ: ЯК І ЧОМУ ВЧИТИ ДОРОСЛИХ?

Шановні колеги, дозвольте привітати всіх учасників форуму і подякувати організаторам, які винесли питання освіти впродовж життя для обговорення на такий широкий загал. Проблеми, які розглядаються стосуються не лише освітян, а й 46 мільйонів українців, кожної організації, навчального закладу, підприємців, бізнес-структур.

Дещо до історії питання.

60-ті роки ХХ ст. - Рада Європи ввела в обіг термін “освіта впродовж життя” (lifelong learning);

70-ті роки ХХ ст. - ЮНЕСКО надало цьому поняттю світового виміру;

90-ті роки ХХ ст. - розвиток даного поняття:

-         додаткова підготовка (additional training) – Німеччина, Норвегія, Ірландія;

-         продовжена (continuring) - Англія;

-         поновлена (remedial) - Швеція;

-         довічна освіта (lifelong education) - США

-         неперервна освіта - Україна;

початок ХХІ ст. - освіта впродовж життя.

Поштовхом до розвитку освіти впродовж життя стали криза в системах освіти, економічна криза в Європі та зростання безробіття.

У цьому зв’язку Організація Економічної Співпраці та Розвитку - ОЕСР у своєму звіті «Періодична освіта: Стратегії навчання впродовж життя» основну увагу приділяє потребам глобальної економіки і конкурентоспроможності. Висловлюється пропозиція щодо продовження терміну обов’язкового навчання та здійснюється перехід від перспективи «освіти як викладання» до перспективи «освіти як навчання» (рис. 1). Основна увага приділяється тим, хто навчається і їх обов’язкам.

 Освіта впродовж життя стає центральною ланкою політики розвитку людських ресурсів, що має запровадити будь-яка організація.

Наша країна не залишається осторонь. Вперше в "Концепції реформування освіти в Україні" сформульовані завдання і шляхи реалізації освіти впродовж життя.

Основним завданням цієї освіти є сприяння покращенню якості й ефективності систем освіти і навчання для того, щоб забезпечити всіх людей навичками, які відповідають ринковим вимогам в суспільстві, заснованому на знаннях, щоб знизити рівень невідповідності навичок і брак фахівців на ринку праці.

Навчання впродовж життя й особливо навчання дорослих має формувати активних громадян, здатних отримати роботу.

В основу розвитку освіти впродовж життя лягли шість пріоритетів, які були визначені на Меморандумі Європейської Комісії у 2000 році:

1.     Визнання цінності знань (осмислення важливості навчання, особливо неформального і спонтанного).

2.     Інформація, профорієнтація і консультування (система безперервного доступу до якісної інформації щодо можливості навчання в Європі впродовж всього життя).

3.     Інвестиції в навчання (значне збільшення рівня інвестицій в людські ресурси для розвитку найціннішого капіталу - населення Європи).

4.     Наближення можливостей навчання до тих, хто навчається (розвиток дистанційного навчання).

5.     Базові уміння (гарантія набуття і постійного оновлення умінь, необхідних для усталеної участі в житті суспільства, заснованого на знаннях).

6.     Інноваційна педагогіка (розробка ефективних методів для навчання впродовж життя і всеосяжного навчання, яке включає формальне, неформальне і позаформальне (спонтанне) навчання .

Ці пріоритети визначили характеристики освіти впродовж життя, які сформульовані від протилежного (з часткою НЕ):

Не розробляється «для» людей фахівцями з освіти. Воно розробляється «разом з людьми», з участю зацікавлених сторін.

Не є розвитком, або вдосконаленою моделлю безперервної освіти або освіти дорослих: тут обмежена роль формальної освіти.

Не є сукупністю нових додаткових курсів, якщо вони і розробляються, враховуються параметр гнучкості (структура, зміст, технологія). Використовуються ті модулі, що відповідають потребам тих, хто навчається, а не навчального закладу.

Не дорівнює навчанню на базі ІКТ та електронному навчанню, тому що можуть бути недоступними для тих, хто навчається, і вимагає значного технічного супроводу.

Освіта впродовж життя здійснюється за допомогою трьох різновидів навчання:

-         формальне навчання (структурна освіта, що спрямовується на чітко поставлену мету у формі визнаних свідоцтв і дипломів);

-         неформальне навчання (будь-яка освітня активність поза формальною системою; може бути самоосвітня діяльність, що спрямована на отримання додаткових, необхідних тому, хто навчається, знань, умінь, компетенцій; результат такого навчання формально не визнається);

-         позаформальне навчання - спонтанне (незапрограмоване навчання у повсякденному житті)  

Як свідчить практика, найбільш розвинутим у світі є формальне навчання, що завершується сертифікацією (видається диплом, свідоцтво тощо), в Україні – атестацією. І ця форма підтвердила свою життєздатність.Неформальне та поза формальне навчання може закінчуватися валідацією, що розглядає всю палітру компетенцій і знань, безвідносно часу і місця їх набуття. Вона торкається одночасно професійних компетенцій (мають робочий контекст) і здібностей, необхідних для життя в спільноті (напр., громадянські, міжкультурні компетенції).

За допомогою таблиці 1 ми представили модель системи освіти впродовж життя, з якої видно, що лише дошкільна і загальна середня освіта мають чітко визначені терміни; всі інші - не мають вікового обмеження. Модель багатокомпонентна, модульна і розгалужена за:

-          трьома модулями (допрофесійне навчання, професійне навчання та навчання дорослих), що розкриваються основними її складовими (родинно-сімейна, дошкільна, загальноосвітня, позашкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта);

-          термінами життя людини (від народження до дорослого стану);

-          різновидами освіти впродовж життя (формальна, неформальна, позаформальна);

Таблиця 1

Модель системи освіти впродовж усього життя

Дошкільна і шкільна освіта, які мають вікове обмеження, або несистемно представлені в нормативно-правовій базі освіти (як це має місце у післядипломній освіті – вона існує лише в педагогічній і медичній освіті, в інших галузях вона відсутня, хоча в державі діє понад 550 закладів післядипломної освіти державної і недержавної форми власності), або не розвинута на достатньому рівні (як це має місце у професійно-технічній і вищій освіті, а також у дистанційній формі освіти через Інтернет, TV, радіо, пресу, навчальні курси на робочому місці).

Зазначимо, що за період становлення незалежності України увага системі освіти впродовж усього життя майже не приділялась. Де-юре, згідно Конституції України кожний громадянин має право на освіту.

Де-факто, його навчання є обмеженим, тому що на фоні добре розвиненої мережі закладів формально існуючої освіти, недостатньо розвиненими залишаються сектори неформальної і позаформальної освіти.

Ці різновиди освіти не прив’язані до місця і часу, можуть бути самокерованими або спонтанними. Проте, їх вплив на формування особистості є значним.

Сучасна парадигма освіти потребує гармонійного поєднання всіх трьох видів навчання – формального, неформального, поза формального

 Дозвольте зупинитися ще на одній проблемі.

В Україні проблемою є і те, що в Україні багато університетів здійснюють підготовку спеціалістів за технічним фахом на застарілому обладнанні. У результаті молода людина, яка тільки що закінчила ВНЗ, відразу потребує підвищення кваліфікації або перепідготовки, бо його знання й уміння не витримують конкуренції на ринку праці і не мають попиту.

За даними статистики, щорічно оновлюється 5% теоретичних і 20% професійних знань. У США, наприклад, встановлена  відповідна одиниця вимірювання «старіння» знань фахівців – «період напіврозпаду компетентності» - термін часу, коли з моменту закінчення ВНЗ, у результаті появи нової науково-прикладної інформації компетентність фахівця знижується на 50%. Саме тому на перший план виходить проблема інтеграції індивідуального і соціокультурного аспектів неперервної освіти (освіти дорослих або продовженої освіти), що потребує зміни характеру відносин між суспільством, вихованням і освітою.

Для такої освіти важливим є формування стратегії інформаційно-інноваційного освітнього середовища, що забезпечує широкий (відкритий) доступ до програм навчання різного рівня і розробка і використання основ дистанційного навчання як важливого засобу розширення доступу до будь-якої освіти – батьківської/материнської, початкової, середньої, професійної, післядипломної.

Серед пріоритетних завдань інноваційного розвитку системи освіти України визначено:

-         формування інноваційно-орієнтованої структури національної економіки;

-         покращення організаційно-фінансової інфраструктури інноваційної діяльності;

-         цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності;

-         створення ринку інноваційної продукції;

-         широке застосування в усіх галузях економіки і сферах суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій;

-         вдосконалення системи державної підтримки інноваційної діяльності та її регулювання;

-         підвищення інноваційної культури суспільства тощо.

Говорячи про дистанційне навчання, найчастіше мають на увазі навчання через Інтернет. Однак це не єдина можливість. Одним із популярних напрямів у сфері дистанційної освіти є навчання і виховання за допомогою радіо, TV, преси, різної літератури, спілкувань і товариств.

На наш погляд, саме цій формі освіти протягом усього життя необхідно приділити  увагу з боку усіх сфер держави, а також таким формам організації освіти, як заочна, вечірня, пролонгована, екстернатна.

Світові тенденції інноваційного розвитку суспільних процесів свідчать, що країни, які прагнуть наздогнати високо розвинуті держави, потребують, як правило, 2-х речей:

-          більш сильного політико-адміністративного управління

-          і більш ефективного, прозорого та демократичного доступу до нього громадян 

Якщо в організації працюють керівники-лідери, то в них практично вирішуються головні питання їх розвитку, тобто питання інтеграції освіти і бізнесу, освіти і релігії, освіти і громади, освіти і науки, реалізуються принципи інформаційно-інвестиційного розвитку, які активно розвиваються у найбільш розвинених країнах світу на початку ХХ1 ст. і ставлять за мету прискорити перехід до нового етапу розвитку людства – інформаційного суспільства. Ми з вами є свідками, коли з екранів телевізорів йдеться про якість товарів, життя, будь-якої послуги. За всім цим стоїть підготовка кадрів різних рівнів і кваліфікації саме через освіту. Але чомусь залишається за екраном гострота проблеми з неперервного фахового зростання спеціалістів. Саме підготовка керівників-лідерів у державі загальмована і не носить ситемний прогностичний характер. Як правило, на посади керівників призначаються професійно не підготовлені особи, без  урахування фахових критеріїв. На сьогодні це вирішено тільки для органів державної і виконавчої влади. А решта? Все дано на відкуп випадку у підборі і розстаноці кадрів. Але відрадно, що серйозно над цим питанням працює освітня галузь, де в структурі АПН України рішенням уряду засновано інноваційно-дослідницький Університет менеджменту освіти, який визначений головним науково-методичним центром галузі в післядипломній педагогічній освіті і розпочав цільову підготовку магістрів з управління в освіті. Думаю, що доречним є поширення цієї практики і по інших галузях.

Головною проблемою країн, що розвиваються, стає так званий «цифровий розрив» або інформаційна нерівність – розрив у можливостях та способі життя між державами, що будують інформаційне суспільство, та рештою держав. У суспільстві, заснованому на знанні, сума знань не є метою освіти. Сьогодні мета освіти – навчити людей створювати нове знання й опановувати технологіями й способами, що дозволяють це зробити.

Тому законодавством України бажано передбачити можливість громадян здобувати протягом усього життя професійно-технічну і вищу освіту, маючи індивідуальні навчальні плани, пролонговані, або стиснуті в часі, різноманітні за формами і методами навчання, зручні для кожної людини і її роботодавця ( чи державного чи не державного).

Для цього, на наш погляд, потрібен оновлений закон України «Про освіту», який би об’єднав зусилля усіх її ланок і сприяв внесенню змін до групи економічних законів, пов’язаних з оподаткуванням і розвитком кадрового потенціалу держави.

У цьому Законі тріумвірат «замовник – виконавець - споживач якісних освітніх послуг» мають бути залежними один від одного і взаємно необхідними 

Діяльність окремих складових освіти бажано підсилити додатковими нормативно-правовими актами. Наприклад, такими, як положення про введення головного закладу післядипломної освіти галузі, запровадження кредитно-модульної системи підвищення кваліфікації фахівців, стимулювання інноваційної діяльності фахівців тощо.

Крім того, ми бачимо, що при заміні принципу фінансування «від централізованого до адресного» в системі освіти дорослих може підвищитись рівень відповідальності кожної організації за якість підготовки фахівців, а отже, і за якість результатів їхньої праці та рівень відповідальності кожного фахівця за власні освітні досягнення.

Запрошую Вас до обговорення цих та інших проблем становлення і розвитку в Україні системи освіти впродовж усього життя.