В.П.Андрущенко, член-кореспондент НАН України,

академік АПН України,

ректор Національного педагогічного

 університету ім. М.П.Драгоманова

                             Інноваційність як стратегія нашого виживання

  Буквально з моменту проголошення  державної незалежності в українському суспільстві на всіх рівнях суспільного управління  не припиняються нескінченні волання щодо нагальності і терміновості  оновлення і навіть докорінної перебудови нашого суспільства на засадах «нових підходів», «нестандартності бачення», здатності оперативно і водночас ефективно діяти «відповідно вимогам часу», «працювати на перспективу» «на випередження» тощо. Представники різних політичних сил, особливо під час передвиборчих кампаній, які, здається, скоро стануть перманентними, не стомлюються обіцяти «електорату»  негайне докорінне «перезавантаження» існуючої неефективної і антигуманної системи економіки і влади, всіляко демонструють готовність запровадити виключно  новаторські підходити, які спроможуться реалізувати лише  «нові люди», яких  нарешті конче необхідно обрати до вищих ешелонів  влади.

І з цим важко не погодитись, адже в усіх сферах суспільного життя невпинно наростає  інерція, рутинність,  архаїзація і примітивізація механізмів суспільної організації. Так звані правлячі еліти   демонструють граничну кволість у розв’язанні стрімко наростаючих все більш масштабних загальнодержавних проблем. Внаслідок цього світоглядно дезорієнтованих громадян поступово охоплює відчуття безпросвітної сірості і безперспективності,  цілком співставне із «кращими» традиціями  так званого зрілого, а насправді  гранично «перезрілого» соціалізму.

         Більше того,  загальний творчій застій якимсь дивом весь час  поєднується з постійними надривно екзальтованими, поспіхом запровадженими  «нововведеннями», «реформами», «впровадженнями», які обіцяють докорінні зміни на  краще чи то в галузі політики, чи економіки, чи освіти і,  в кращому разі, не працюють, а частіше за все приносять величезну шкоду, реально погіршуючи рівень і якість  життя переважної більшості непересічних громадян (не випадково весь час авральні кампанії проходять під по суті більшовицьким гаслом про неминучість так званих непопулярних заходів, причому непопулярних не для антисоціальних елементів, а чесних людей, необхідності «сильніше затягти паски» тощо).   

         Насправді ж ця спорідненість ультра модернізаційності з відвертою реакційністю зовсім не випадкова, адже в українському суспільстві з моменту проголошення незалежності запанував хибний стереотип,  який дуже гарно передається висловом  -  «нове добре забуте старе». Справді,  довгий час, під заклики до докорінного реформування нашого «посттоталітарного» суспільства народу нав’язували уявлення про те, що, мовляв, «не потрібно винаходити велосипед, адже все давно винайдено», а тому, після цілком закономірного розпаду СРСР варто лише вийти із глухого кута історії, яким був тоталітаризм і полишивши всілякі -ізми, нарешті приступити до побудови нормального цивілізованого суспільства західного взірця, головними брендами, якого є ринок, демократія, лібералізація, глобалізація, тощо. З легкої руки  Джорджа Сороса те, що  ми начебто будували всі ці роки  отримало назву  «відкритого суспільства», що мало засвідчити його граничну динамічність, здатність до постійного оновлення і вдосконалення, напротивагу суспільству застійному   –   «закритому».

Меті гранично швидкого запровадження фундаментальних засад так би мовити давно винайденого  чергового «єдино можливого», «цивілізованого», «прогресивного» суспільного ладу, побудова якого  повинна була знаменувати собою перемогу у всесвітньому масштабі тепер уже не комунізму, а неолібералізму,  за відомим аналітиком Френсісом Фукуямою «кінець історії»,  і були підпорядковані  гранично форсовані приватизація,  фінансова стабілізація,  а пізніше і політичне реформування, що начебто відбувалось за кращими  європейськими ж взірцями парламентської демократії.

Втім, загальновідомо чим закінчилась в Україні спроба за рецептами західних фахівців, які багато із них самих сьогодні визнають хибним, здійснити  черговий «великий стрибок» у чергове «світле майбутнє». Стан сьогоднішнього загальнонаціонального занепаду, краще за характеризує крилатий вислів «хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Але сьогодні не тільки наші доморощені реформатори, а й західні аналітики і правлячі еліти  визнають, що виявились також не готовими до вироблення і впровадження ефективних рецептів загальносвітової економічної кризи (дуже символічно, що сам Джордж Сорос  сьогодні називає  суспільний лад, що довгий час нам правив за взірець ринковим фундаменталізмом).  Більше того,  як свідчать самі західні аналітики, в розвинених країнах також невпинно знижується рівень творчої пошуковості, все більше відчувається брак так званих проривних ідей, нестандартності бачення загальносвітової ситуації і механізмів подолання існуючих глобальних загроз,  за термінологією видатного історіософа  Арнольда Тойнбі адекватних «відповідей» на «виклики» всесвітньої історії.

Отже, все сильніше відчувається нагальна потреба від постійних декларацій  про зміну існуючої наукової і навіть світоглядної  парадигми, нарешті таки розпочати реальні інтелектуальні зусилля в цьому напрямі.

 Саме з цією метою  наприкінці минулого року, під керівництвом академіка Василя Кременя було сформовано творчий  колектив філософів-науковців. Мета поставлена перед  цією групою фахівців була сформульована як дослідження феномену інноваційності,  творчої пошуковості в різноманітних аспектах цього складного і багатовимірного явища. Причому учасники дослідження були цілком свідомі того, що у вітчизняній  гуманітарній науці склалась м’яко кажучи нездорова ситуація:  нестримним потоком  заповнює науковий інформаційний простір величезна кількість прохідних наукових праць, які  грішать зайвою описовістю, загальністю, відірваністю від життя, часто-густо переповнені банальностями і труїзмами, некритичним ставленням до тих чи інших наукових напрямів і окремих авторитетів в галузі суспільствознавства  як до незаперечних істин в останній інстанції, що  начебто вже не підлягають перегляду і які вже давно піддаються справедливій і конструктивній критиці в самих західній філософії,  соціології, політології.

 Водночас часто незадовільним є рівень компетентності наших вчених щодо  вже досягнутого рівня  розробки тих чи інших проблем. Звідсіля потяг до екзотичних міфологічних проектів, типу створення в Україні так званого Третього гетьманату, а також економічних чи політичних інституцій, яких не знає світова практика. Все це є вкрай небезпечно саме  за  системної кризи, позаяк суспільству  у якості рятівних рецептів пропонуються абсолютно хибні шляхи і механізми, спроба  реалізація  яких на практиці призведе до чергового розбазарювання ресурсів, втрати часу і  ще до більшого погіршення ситуації в країні.

Творча група почала своє дослідження  буквально напередодні початку світової фінансової кризи, але  виходила із загальної концептуальної установки на неминучість виникнення глобальних деструкцій, обумовлених невпинним наростанням  кризових  явищ геополітичного і навіть цивілізаціного масштабу, що за ситуації відсутності адекватного реагування як на національному  і глобальному рівні вже невдовзі призведе  до важких потрясінь. Тому від нескінченних  загальних розмов про  необхідність зміни  парадигми подальшого  світового розвитку в монографії  зроблено спробу нарешті  перейти до осмислення   реального складових цього воістину супер інноваційного переходу до так званої постіндустріальної цивілізації, суспільства сталого розвитку, інформаційного суспільства тощо і засобів його реалізації на пострадянському просторі.

 Наслідком проведеної роботи стала поява фундаментальної монографії «Феномен інновації: освіта, суспільство, культура» (Київ: «Педагогічна думка», 2008. – 471с.). 

 В процесі написання цієї книги автори були цілком свідомі того, що  з точки  зору розуміння проблеми інноваціності  провідну роль у розв’язанні глобальних проблем сучасності не тільки на державному, а й загальносвітовому рівні має відіграти суб’єктивний чинник,  мобілізаційно – пошукова активність  великих соціальних спільнот. Адже якщо  всі  цивілізації, що передували виникненню так званого західного світосистемного ядра, в орбіту якого  сьогодні  по суті втягнуто світ, розвивались досягали піку і занепадали за своїми власними законами самоорганізації, практично без-будь-якого втручання  з боку людини, яка в принципі не усвідомлювали логіки за якою розвивається всесвітня історія, то в сучасну епоху,   виникає не тільки потреба, а й можливість, спираючись на найновітніші досягнення суспільних і природничих наук, побудувати працюючу загальнопланетарну модель людства, на основі якої стане можливим не тільки довгостроковий прогноз його подальшого розвитку, а й цілеспрямована синхронізована між різними країнами у спільному глобальному просторі діяльність по його реалізації; у повному сенсі  економічна і духовні і політична стратегія спрямована на максимальну оптимізацію, гармонізацію всесвітнього розвитку, усунення міжрегіональних економічних і геополітичних перекосів, дисбалансів, які вже у найближчий час можуть призвести до загальносвітового Апокаліпсису.

 А тому вкрай нагальним є не тільки розвиток  новітніх технологій економічного розвитку, а й технологій суспільного розвитку.  Для цього потрібно нарешті подолати існуючий  розрив між прогнозно-пізнавальною та прагматично-модернізаторською сторонами інноваційності. В монографії на аналізі конкретних механізмів удосконалення різних сфер суспільного життя показано, що сенс самого поняття інноваційності орієнтує на максимальний синтез теоретичної і практичної складових пошукової діяльності,  взаємобумовленість незаангажованого  теоретичних досліджень і орієнтованого на нагальні потреби країни винахідництва. Тому за умов інформаційного  суспільства марксівська   теза про те, що філософи лише  намагались  пояснити світ справа полягає в тому, щоб змінити його, що стала  символом модерної доби розвитку людства, з огляду на пропонований у монографії інноваційний  підхід  потребує корекції: « необхідно пояснити  світ так, щоб  змінити його в напрямку максимальної збалансованості природної екосфери і людської ноосфери».   Як слушно зазначає один із авторів роботи  В.Ільїн, фактично  йдеться не просто про феномен, а своєрідний концепт інновації, тобто універсальну пошукову стратегію буття всього суспільства, створення передумов для  психологічної налаштованісті багатьох людей на відкритість постійному творчому пошуку.

Ось чому, наприклад, в розділах присвячених розгляду економічного виміру інноваційності виразно простежується прагнення відновити зв’язкою між вузько прагматичним  технологічними проектами економічної модернізації  українського суспільства з загальнотеоретичними проблеми, в яких на рівні різноманітних економічних вчень реалізується, як це не дивно звучить, людиноцентричний підхід, роль неповторної індивідуальності, без чого насправді не може розвиватися постіндустріальна економіка так званого четвертого сектору. В зв’язку з цим показано, що як подібна налаштованість на новітні енергозберігаючі технології сприятиме не тільки побудові справжнього громадянського суспільства в Україні, а й виробленню новітнього механізму так званої м’якої сили – таких форм  міжнародної конкуренції, які ефективно протистоятиме різноманітним формам сучасної транснаціональної економічної експансії та нееквівалентному перерозподілу матеріальних і духовних ресурсів і водночас будь-яким проявам терористичного фунаменталізму в межах сучасного глобалізованого поділу праці.

          Концепція і структура монографії була свідомо спрямовано на досягнення максимальної  багатовимірності і водночас комплексності дослідження різноманітних сфер суспільного життя.  Адже,  як свідчить світовий досвід, найбільш проривні інновації як в природничих, так і гуманітарних науках відбуваються на стику різноманітних пізнавальних дисциплін, в межах так званих міждисциплінарних досліджень, а головне – автори прагнули максимально розкрити функціонування різноманітних сфер суспільного життя, виходячи із взємозв’язку і взаємовпливу економіки, політики, культури і освіти, якій ігнорується у переважній більшості реформаторських ініціатив, що зазіхають на рівень інноваційних одкровень. Більше того, автори  розкрили вищезгаданий синтез у світоглядно-екзистенційному вимірі, що зокрема дозволяє оцінити існуючі соціальні прогнози перебігу глобальних подій не тільки з точки зору точності антикризового передбачення, а й їх мобілізуючого впливу на подолання існуючих негараздів, розкрити сенс сентенції про перетворення знання, інтелектуальної власності на безпосередню продуктивну силу.

В даному випадку інноваційність виступає як новий небачений раніше тип самоідентифікації людини в сучасному глобалізованому світі, в якому з одного боку наростають небезпечні тенденції світового гегемонізму, а з іншого боку, за перетворення людства на технотронно-віртуально-фінансову цивілізацію, повне повернення до національних етноцентричних проектів консолідація «Я» і спільноти вже  неможливим і легко обертається лише позірно протилежним фінансовому імперіалізму формам консервативного фундаменталізму. Як показано в книзі, за такої ситуації, інноваційні пошуки нового типу індивідуальності пов’язані не тільки з можливістю зрозуміти логіку сучасної глобалізованої всесвітньої історії, а і з пошуками власного місця у сучасному світі людини як творчої  неповторної індивідуальності.

Йдеться не  просто про розробку інноваційних освітніх методик «вписування» людини в реалії сучасного постіндустріального суспільства (автори детально аналізують існуючі в розвинених країнах розробки і моделі удосконалення освіти), а й винахід інноваційних механізмів забезпечення адекватності освіти і культури новій філософсько-світоглядній парадигмі. Як показано в монографії, подібні методики повинні передбачати окремі традиційного забезпечення органічного зв’язку процесу виховання і освіти, так би мовити, сім’ї і школи, оволодіння і на рівні вищої і середньої освіти світоглядними засадами, які забезпечують найбільш ефективну творчу адаптацію особистості в сучасному світі. Причому автори підкреслюють надзвичайно важливе значення емоційно-образної, ціннісної складової цього процесу, яка має компенсувати подекуди зайву налаштованість на інформаційно-інструменталістські, маніпулятивно-формалізуючі  методики соціалізації індивіда в світі, в якому традиційні механізми етнонаціональної консолідації заміщаються різноманітними мережевими структурами.   І в цьому плані справді можна погодитись, про доцільність використання терміну «постінформаційне», який підкреслює так би антиманіпулятивний характер того суспільства, яке має стати ідеалом, до якого прагнутиме людство.    

Автори підкреслюють, що без врахування цих моментів, існує загроза того, що справжня інноваційність дуже швидко обернеться різноманітними псевдо інноваціями, в яки ультрамодернізм легко уживається з ультра ж традиціоналізмом, що, на превеликий жаль, є типовим для функціонування практично всіх сфер суспільної діяльності в Україні. Зокрема, якщо брати сферу освіти, то типовим прикладом такої псевдоінноваційності є з одного боку намагання започаткувати новий предмет наукового дослідження і нормативного освітнього курсу під назвою «науковий націоналізм», а з іншого – в секуляризованому демократичному суспільстві, до статусу якого прагне Україна, розпочати з молодших класів загальної середньої освіти вивчення закону божого.

Дуже важливо, що в своїх інноваційних прагненнях дослідники не обмежуються загальними рецептами вдосконалення політики, економіки, громадянського суспільства, подібно до величезної кількості так званих заходів, які по суті лише  імітацією інноваційної діяльності, а на рівні практичного впровадження пропонують цілу низку системних комплексних проектів-пропозицій реального вдосконалення українського суспільства. Зокрема, в монографії не тільки проведено глибокий аналіз практично всіх існуючих конституційних проектів, зміни Основного Закону України, що претендують на новаторський підхід, а насправді є розмінною монетою у боротьбі різноманітних політичних кланів, а й пропонується розробка антикризової мобілізаційно-консолідуючої моделі української влади, яка протистоїть цим по суті реакційним імітаціям інноваційності. Зокрема, обґрунтовано місце інституту президентства в сучасній структурі поділу влад, розкрито реальний зміст двопалатності, що стимулюватиме якісно нової професійно, національно орієнтованої еліти у всі ешелони української влади, розроблено механізм так званої напівпропорційної виборчої системи, яка максимально сприятиме вдосконаленню партійної  системи і водночас зв’язку депутатського корпусу із своїми виборцями, показано, що подібні інновації знаходяться цілковито в руслі пошуків вдосконалення демократичної системи в сучасній західній політології.

Хочеться  сподіватись, що монографія «Феномен інновації: освіта, суспільство, культура» викличе інтерес у  всіх тих, хто прагне з’ясувати реальні шляхи і методи формування творчо-пошукового ставлення суспільства до будь-яких проблемних ситуацій як на рівні України, так і у світовому масштабі; ознайомитись як з гостро дискусійними гіпотезами щодо подолання кризового стану українського суспільства, нарешті допоможе не тільки запропонувати конкретні рецепти і виробити рекомендації реальної модернізації українського суспільства, а й сприяти створенню загального клімату, загального настрою на пошуковість,  справжнє  новаторство, без чого, як показує історичний досвід, не можлива реалізація навіть найкращої теоретично обґрунтованої  анткризової програми.